Приїхали?!

Опубликовано: 14 Апрель, 2016

11 квітня 2016 року суддя Вищого адміністративного суду України А. Ф. Загородній ухвалив залишити без розгляду касаційні скарги інвалідів ЧАЕС в відношенні порушення конституційного права ліквідаторів на справедливий суд, на отримання державної пенсії у розмірі, встановленому остаточним рішенням суду України, тому що уже встановлена судова практика Вищого адміністративного суду України у цій категорії справ, згідно якої остаточні рішення судів діють тільки на момент їх прийняття.

Як вважають судді Вищого адміністративного суду України, цього вимагає від нас Європа, судова практика Європейського суду з прав людини (справа «Великода проти України», заява № 43331/12). І Український суд повинен забути про конституційні права ліквідаторів – інвалідів ЧАЕС, визначені статтями 21, 22 та 58 Конституції України, забути про всякі конституційні гарантії, і навіть не розглядати ці скарги.

Нагадаю суть справи – Управління пенсійного фонду відмовилося виконувати остаточне рішення суду, ухвалене 02.10.2012 року, бо на його думку з 01.11.2011 року чорнобильці можуть отримувати тільки соціальні подачки. Районний суд задовольнив частково позовні вимоги, визнав дії УПФУ протиправними і зобов’язав розрахувати та сплатити виниклу заборгованість, бо законодавство 2011 року було відомо суду при прийнятті остаточного рішення в жовтні 2012 року.

Апеляційний суд по апеляційній скарзі УПФ відмінив рішення суду першої інстанції, бо, на його думку, у ліквідаторів не існує ніякого права отримувати якусь іншу пенсію, ніж соціальну подачку і послався на судову практику Євросуду з прав людини.

Касаційна скарга була присвячена виключно конституційним гарантіям прав людини, інвалідів ЧАЕС в тому числі, а також посиланням на саму Конвенцію з прав людини, яка в 53 параграфі забороняє обмежувати права людини, які встановлені національним законодавством, на підставі Конвенції. Цілком зрозуміло, що судді апеляційного суду просто свідомо прийняли протиправне рішення, яке напряму порушує цілу низку статей Конституції України. Не було сумніву, що судді Вищого адміністративного суду України можуть теж «включити дурня» – бо з усіх рішень цього суду по відношенню до ліквідаторів в останні роки зникли посилання на Конституцію України, або конституційні права інвалідів ЧАЕС, нібито їх не має зовсім, як не має й самої Конституції України.

Чекали всього чого завгодно, але такого цинізму, щоб навіть не розглядати …

Ось і все … Я ніколи не жалкував, що 29 квітня 1986 року приїхав на Чорнобильську атомну електростанцію спасати свою країну, свою домівку, свою сім’ю від ядерної смерті.

Я ніколи не забуду як всі чекали ядерного вибуху накопичених в реакторі 200 тон ядерного палива. І це при тому, що в атомній бомбі застосовується тільки 5 – 6  кілограмів.

Всі, всі тоді знали, що аварійний реактор, цей аналог 40 000 атомних бомб, може знищити десь половину Європейської частини СРСР, якщо не весь світ.

Минулося … Слава богу, і в цьому є частка моєї праці. За це я заплатив свою ціну – своїм здоров’ям, добробутом своєї родини.

І ніколи до останнього часу не жалкував. В Радянській Україні не існувало такої можливості, щоб в разі моєї інвалідності від ліквідації аварії мене залишили без коштів, ліків. Ми всі, наочно, бачили приклад інвалідів війни – найкращі лікарні, ліки безкоштовно, самі великі пенсії, шана і почесті для кожного.

«Ніхто не забутий, ніщо не забуто».

Ось що я знав, коли йшов до ядерного пекла – за моєю спиною була моя країна. Я за країну – вона за мене. І країна, тоді, у 1986 році, виправдовувала мої сподівання. В травні – червні 1986 року було прийнято декілька постанов уряду, які гарантували мою захищеність в разі ушкодження здоров’я, можливої втрати працездатності.

Так тільки одна постанова Ради міністрів Української РСР № 207-7 від 10 червня 1986 року гарантувала мені за всі роботи в зоні відчуження, починаючи з 26.04.1986 року оплату в подвійному тарифі, з урахуванням премії 60%, та коефіцієнту кратності за небезпечні умови зони: 5 х не менше ніж 16 моїх заробітних плат на місяць. І держава зобов’язалась сплачувати в 5-ти кратному збільшенні за весь час знаходження в зоні відчуження, з розрахунку 6-ти годинного робочого дня. Тобто за повний день знаходження в зоні відчуження при виконанні аварійних робіт я не міг отримати менше ніж 16 х 4 = 64 звичайної оплати моєї роботи.

Тобто навіть людина, яка не працювала до цього, солдат строкової служби, не могли отримати менше ніж 64 мінімальних заробітних плат, або 4480 карбованців на місяць.

І головне, та ж постанова № 207-7 розповсюджувала на ліквідаторів дію Правил відшкодування підприємствами, установами, організаціями шкоди, завданої  робітникам та службовцям каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ними трудових обов’язків, затверджених постановою ради Міністрів СРСР від 3.07.1984 року  №  690. Ці правила апріорі визнавали вину держави за всю шкоду від переопромінювання під час знаходження ліквідаторів в зоні відчуження і надавали право ліквідатору в разі отримання професійного радіаційного захворювання отримувати відшкодування за втрату працездатності в розмір, який існував не тільки тоді, у 1986 році, але і на момент звернення за відшкодуванням (встановлення права на відшкодування) при виконанні аналогічних робіт.

Є зрозумілим, що як у 1991 році, коли Українська РСР визнала свою повну відповідальність за шкоду здоров’ю ліквідаторів від переопромінювання, та і пізніше, ця сума не могла бути меншою ні 16 мінімальних заробітних плат при знаходженні ліквідатора в зоні відчуження 6 годин на добу, або 64 мінімальних заробітних плат при 24 годинах.

У всякому випадку це встановлено постановою № 207-7 з першого дня аварії і є непорушним. Ці правила враховували неможливість проводити якесь нормування праці ліквідаторів при виконанні аварійних робіт в умовах небезпечних для життя.

Я ні краплини не сумніваюся, що належна мені в якості компенсації за втрату працездатності від переопромінювання державна пенсія в умовах Української РСР була б не менше ніж 16 мінімальних заробітних плат в УРСР.

Є зрозумілим, що встановлений Законом України № 796-ХІІ мінімум державної пенсії в 10 мінімальних пенсій за віком значно менший, ніж 16 мінімальних заробітних плат, але він якось ще дозволяє жити, лікуватися.

Те, що зараз відбувається в Україні, коли у ліквідаторів відібрали й оці 10 мінімальних пенсій на місяць – це вже свавілля. Залишалась надія тільки на суд …

Зараз така надія зникла – Верховний Суд України, Вищий адміністративний суд України, визнали, що ліквідатори Чорнобильської катастрофи 1986 – 1987 року не люди і на них не розповсюджуються конституційні гарантії.

Але якщо пани судді визнають Конституцію України нікчемною, не обов’язковою для себе, то тоді ХТО ВОНИ???

Їх повноваження, їх обов’язок здійснювати правосуддя визначені Конституцією України, якщо вони відкидають це все, то тоді вони зграя бандитів та покидьків, і нам, брати, залишилось тільки викинути цю гидоту з судів України та поновити дію Конституції, для себе, для наших дітей та онуків.

І ще, ми звернулися на особистому прийомі до адміністрації Президента України за захистом наших конституційних прав, бо Президент України є гарантом Конституції України, гарантом наших прав і свобод. Конституція визначила, що він є останнім рубежем від знищення Конституції, всієї державності. Я ще маю надію …

Якщо ж ні, брати й сестри, опалені радіацією — збираємося 25 квітня 2016 року біля Адміністрації Президента України, вислуховуємо Президента України, і якщо цього не буде – бо вже немає України, на їх думку,

• захистимо НАШУ УКРАЇНУ,
• захистимо НАШУ КОНСТИТУЦІЮ,

і якщо ми — народ України, як «єдине джерело влади в Україні», цього не зробимо, нам залишається помирати … від голоду, від відсутності ліків, від скрути, від свавілля та беззаконня …

Учасник ліквідації
аварії на Чорнобильській АЕС
(квітень — травень 1986 року)
Віктор Гайдак

ДЖЕРЕЛО